Ужгородець Денис Шпонтак із друзями нерідко вибирається на риболовлю на закарпатські озера. Утім, їх улюбленим місцем для улюбленої справи є озера неподалік українського кордону в Угорщині. Тут можна не тільки зловити трофейну рибу, але й розміститися з комфортом, якого практично не знайти на Закарпатті. Йдеться не тільки про дерев’яні будиночки для рибалок. Для шанувальників відпочинку на природі довкола озера є зручні місця для наметових таборів. Але усе облаштовано дуже зручно, навіть підведено електрику, є розетки. На вході до озер до послуг відпочивальників – душові кабіни, а також кав’ярня, цілодобова охорона (в арсеналі якої сучасний відеонагляд). Гості обирають свій варіант – готують самі на вогні або ж обідають у ресторанчику, не відволікаючись на куховарство.
«Ми межуємо з Угорщиною (куди рибалити приїжджає чи не вся Європа), але, на жаль, з нашого боку кордону дуже плачевна ситуація з риболовлею і рибою. Риби дуже мало. Тиса, Латориця, Уж – всі вони течуть за кордон. А звідти риби піднімаються течією до нас. Але браконьєри з їх електровудочками, сітками не дають рибі зайти».
«За кілька років нашим дітям не буде що ловити, якщо люди будуть ставитися до цього настільки безвідповідально», – підсумовує плачевну перспективу Віталій. За його словами, наразі в Україні немає достатньо уповноважених осіб та контролюючих органів, а чи серйозно до цього ніхто з них не ставиться, не виділяються кошти. «Ми маємо спеціалізований рибний магазин, тож багато спілкуємося з колегами-рибаками, вони готові створювати організації чи платити річні внески для роботи контролюючих органів, не чекаючи допомоги держави. Тому що розуміють: за кілька років вже просто не буде що ловити», – каже Віталій.
«Одне з водоймищ, на яке ми їздимо в Угорщину – озера «Озетоня» між містами Кішвада і Ніредьгаза, – розповідають рибалки. – Це спортивна риболовля, люди приїжджають туди за виловом саме трофейної риби. Чим цікаво туди їхати? За трофейною рибою, а це рибини вагою понад 20 кілограм. Всю виловлену рибу випускаємо назад у воду. Тобто їздимо не для того, щоб наловити риби додому для їжі, а саме заради процесу риболовлі. Озеро вважається одним з найкращих у Європі за кількістю виловленої риби протягом однієї сесії. Так, одна команда з двох-трьох людей за коротку сесію (три дні) може виловити до 1,5 тонн риби».
«Нам пощастило, ми живемо близько до водоймищ, на які з’їжджаються люди з усієї Європи. До нас в Ужгород спеціально приїжджають гості з інших областей, наприклад, із нещодавно були із Черкас, щоб разом потрапити на це угорське озеро, що за 50 км від нашого ужгородського дому».
До слова, про українських недобросовісних рибалок. Відзначилися вони, на жаль, і в Угорщині. Якщо раніше на згаданих озерах можна було ловити карася, ляща і для приготування рибних страв (якщо упіймалися маленькі рибини), то зараз це заборонено, тому що кілька років тому трапився інцидент – українці через свій менталітет чи в силу інших причин виловили 15-кілограмового коропа і хотіли вивезти його з озера з собою. На рецепції їх зупинили, адже на камерах все видно. через камери.
«І тому навіть угорцям заборонили готувати їжу, – каже Віталій Липкань. – Шкода, що один безкультурний співвітчизник зіпсував умови риболовлі для всіх європейців».
Аліса Смирна багато подорожує по світу сама, а також професійно супроводжує німецькомовних туристів на Закарпатті та навіть приймає мандрівників за програмами обміну безкоштовно. Нещодавно разом з чоловіком Аліса відкрила Центр міжнародних зустрічей та еко-велосадибу.
«Років сім тому ми почали супроводжувати німецькі велотури в Україні, мені було досить страшно, що не потягну це, адже треба було сісти на велосипед і кататися по 50-70 км в день упродовж тижня і довше, а не сидіти в автобусі екскурсоводом і розповідати, – розповідає Аліса. – Це був непоганий челендж, перевали, Карпати. Коли повернулися з першого туру, я була страшенно виснажена, все боліло, але задоволенню не було меж, ми з чоловіком захопилися велосипедами, він почав їх збирати велосипеди, ремонтувати, у нас з’явилася веломайстерня і велопрокат. Також ми проводили зустрічі з туристами у будівлі колишнього зерносховища і коли одного разу прибирали його другий поверх, я сказала: тут буде велосадиба. І ми того ж дня розпочали її облаштовувати».
Німецькомовні туристи, за словами Аліси, насамперед їдуть за Карпатами.
«Карпати – це бренд. Можливо, вони вже були в карпатських горах в Румунії, але це – Євросоюз. А для мандрівників ще один крок вперед, «крок мужності» я це називаю – це подорож до України. Вони відкриті до того, що тут побачать. Їм подобаються гірські села, луги, поля. Ми не звертаємо на все це уваги, а вони приходять з книгами і роблять такий квест: хто більше знайде квітів з книги. Вони у захваті від цього. Дуже подобається їм гостинність, місцеві люди і традиційний спосіб життя. Селимо їх по сім’ях, які приймають до себе так само цілі родини. Вони живуть за розпорядком і згідно з традиціями цієї української сім’ї, їх годують, водять в гори, обов’язково відвідуємо наше сірководневе джерело, гостюємо у Янка Деревляного, це вже просто наш карпатський бренд!», – розповідає А. Смирна
Майже кожна група, яку приймають у Дубриничах, завершує візит закарпатськими вечорницями з елементами лемківського весілля.
«Ми збираємося у нашому колишньому зерносховищі, співаємо (і гості співають, он цього разу готувалися кожного вечора у Дубриничах в барі, давали там концерти). Цього разу будемо вчити їх робити голубці, а також інсценізуємо елементи закарпатського весілля – знімання шлаєру і чіпчання молодої. Учасникам видаємо відповідне свідоцтво про одруження, яке дійсне лише в карпатських селах».
«Хоч наші фермери скаржаться, що у них нема грошей, але вони достатньо забезпечені. Натомість в Україні село і місто різняться, у селах ми можемо згадати власне дитинство у бабусі».
Як розповіда Аліса Смирна, німці та австріяки постійно повторюють закарпатцям:
«Як добре вашим дітям, що їхнє дитинство може минати в селі, що вони можуть бігати босими по вулицях, їсти з саду овочі і фрукти».
«На початку було досить важко щось робити, – ділиться Аліса. – Коли ми перші рази випрошували ключі, щоб провести вечорниці у недіючому зерносховищі, то це було практично нереально. Реакція була приблизно така: «Ви здуріли, чокнулися зовсім? У нас що, ресторанів нема? Нащо вам то треба?» І колеса туристам різали, і двері нам палили, всяке було. Рецепт простий: трбеа співпрацювати. В одних селян живуть туристи, в інших я щось купую, городину, продукти. От сьогодні якраз зустріла жінку, просила купити або допомогти продати туристам гриби, бо внучка пішла вчитися. Не обов’язково грошима «підкуповувати», можна десь увагою, десь їх запросити до себе, на наші заходи тощо. В принципі, вже про велосадибу і про склад як місце зустрічей знають, про весілля знають, вже нормально ставляться. Хоча все одно думають собі, напевно, «ех, ресторану нема чи що?».
Стосовно самої будівлі велосадиби, то усе тут підпорядковано екологічним стандартам. Навіть вишню, яку робочі мало не спиляли при облаштуванні літнього душу, господарі змусили їх інтегрувати її до нього, тепер в сезон можна приймати душ і одночасно ласувати вишнями. «Я сказала майстрам: ні, вона тут була перша, а потім прийшли ми, наша ідея взагалі така, що спочатку була будівля колгоспного зерносховища, а потім прийшли ми. Тобто ми маємо адаптуватися до того, що тут стояло, а не змушувати його підлаштовуватися під нас. Це важко, бо тут є свій світ, багато павуків, хробаків, постійне павутиння, ми облаштували на дворі комашиний готель, але вони вперто не хотять жити тільки там, все одно залазять всередину, ми їх виносимо, вони знову залазять. Але ми з ними співіснуємо. Цього року страшенно багато пташок, ще й кажани повернулися. Тобто велосадиба, як ви розумієте, не для слабаків. Це особлива садиба для особливих людей. Треба розуміти, що ви спите у колишньому зерносховищі», – пояснила свою позиція господиня.
Ужгород-Кішвард-ДубриничіМатеріал підготовано в рамках проекту «Просування реформ в регіони» Програма Європейського Союзу «Підтримка громадянського суспільства в Україні».