Про тугу за радянською медициною

З моєю двоюрідною сестрою трапилась біда. В 1987 році у неї діагностували пухлину мозку. Після обстеження в Києві у інституті нейрохірургії по вул Мануїльського,32 (зараз Платона Майбороди), їй була призначена операція з видалення пухлини. Підготовка до операції досить складна і провадилась у стаціонарі у старому корпусі. В палаті знаходились ОДНОЧАСНО хворі, що готувались до операції, і ті, яким пощастило ВИЖИТИ ПІСЛЯ РЕАНІМАЦІЇ. 

Одного разу до операції ми з сестрою сиділи на лавці у сквері біля корпусу. Поряд з нами сидів якийсь чоловік. Раптом він впав на землю в корчах. Не знаючи, як йому допомогти, я швидко побіг до нашого віділення на третьому поверсі. Там купкою стояли лікарі і весело щось обговорювали. Я звернувся до найближчого і попросив його вийти на вулицю і допомогти хворому. Він відмахнувся від мене. Зі мною так поводитись не можна! Я схопив його й виволік на вулицю до хворого. Лікар побачив його й закричав на мене: “Так це ж епік! Що ж тут такого”. Так я взнав, що “епік” на їх жаргоні означає епілептик, і тут все в нормі, і ЯКОСЬ воно само пройде. А я, дурний, підняв крик на пустому місці та ще й потривожив зайняту людину…

Не буду розповідати про все, що я там побачив — навіть зараз це жахливо згадувати.

Але прийшов день операції. На той час я працював у Чорнобилі на ліквідації аварії на ЧАЕС вахтовим методом. Мене підмінили, і я приїхав у Київ, де вже були моя жінка, а потім і матір.

Звісно, нас не пустили на поверх, де були операційні, і ми чекали в передпокої нашого відділення, біля ліфта. Там ми стали свідками, як санітарка з реанімації підмітала передпокій і змітала все сміття У ПРИМІЩЕННЯ САМОЇ РЕАНІМАЦІЇ!

Тільки уявіть собі це! Чи можливо таке? Можливо. Більш того, коли я обурився такою поведінкою, нас вигнали з передпокою.

Операція тривала 13 (тринадцять!) годин. Увесь цей час лікар під мікроскопом видаляв хворі тканини мозку. Коли він (Трош Рустем Меметович, земля йому пухом) вийшов до нас, на нього страшно було дивитись. А лікар-анестезіолог ще осталась чергувати біля сестри. Таких ЛІКАРІВ я більш не бачив у своєму житті…

Сестра вижила після операції. Її перевели в реанімацію. Нам дозволили приносити передачі. І платити, платити, платити… Ми готували й передавали через санітарку соки та перетерті супчики й бульйони. В ті часи це було дуже нелегко.

Коли сестра змогла, нарешті, говорити, вона розповіла нам дикі речі. Санітарка, яка приймала передачі, біля вмивальника сортувала передане й забирала СОБІ те, що їй подобалось, і ВИЛИВАЛА те, що їй не підходило. Або провітрювання до посиніння хворих…

Після подвигу, що здійснили ЛІКАРІ, пацієнти мали здійснити власний подвиг, виживши в реанімації.

Нарешті сестру перевели з реанімації в палату. Біля кожного хворого чергувала, як мінімум, одна людина, що цілодобово опікувались ним, та розташовувалась на підлозі біля його ліжка. Як почувались доопераційні хворі, описати дуже важко, адже після реанімації людина ще довго не приходить до тями, і навіть тоді далеко не всі її функції відновлюються. Таке пекло важко собі уявити!

Я тоді весь посивів. Моя сестра якимсь чудом вижила й прожила ще 22 роки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *