Мова йдеться про відомий в Україні та за кордоном історико-культурний комплекс «Замок Радомисль», який знаходиться у селищі Радомишль Житомирської області.
Ця ошатна територія, яка сьогодні так по-господарськи упорядкована, ще до 2007 року нагадувала смітник чи звалище. За час прибирання, звідти вивези майже 60 тон сміття, а сам замок стояв, як сліпий, без жодного вікна. Раніше це була знана в Україні папірня, а потім млин, який при потребі міг використовуватися як захисна фортеця.
Приміщення замку вподпбала відома лікар, доктор медицини, співачка Ольга Богомолець для своєї власної колекції української домашньої ікони.
«З 1997 по 2007 роки колекція Ольги Вадимівни нараховувала 5000 екземплярів. Це були не лише ікони, а й педмети народного побуту. Після того, як було знайдено дану територію, реставрація тривала майже п’ять років. За цей час, лише одне прибирання зайняло три місяці. Звідси вивезли майже 60 тонн сміття», – розповіла екскурсовод замку-музею Олеся Герасимчук.
Млин був дещо добудований і відреставрований. Сьогодні, крім екскурсій по музею, на території замку організовують фестивалі, покази етнічного одягу, церемонії вінчання та розпису молодят. А також, у невеличкій папірні відвідувачі можуть власноруч, під керівництвом екскурсоводів, виготовити папір із природних матеріалів – лушпиння цибулі, часнику, льону. А потім спробувати надрукувати на готовому аркуші молитву способом давнього високого друку.
Ікони для колекції збиралися і скуповувалися власницею з різних регіонів України. Серед них є списки аматорськього і професійного виконанння. Прості й надзвичайно дороговартісні. Одна з найдавніших – ікона Миколая Чудотворця, вирізблена на камені. Її датують XV-XVI століттям, але, на думку вчених, вік ікони може сягати і XII століття. Це єдина ікона, до якої можна торкатися руками і часто відвідувачі підходять до неї із своїм сокровенним проханням.
Досить цікавою і незвичною для людського ока є колекція так званих «репресованих» ікон. Як відомо, не у всі часи віру можна було виявляти вільно. Отож, деяким іконам довелося зазнати знущання.
«Репресовані, понівечені ікони дійшли до нас із часів, коли не лише люди, а й ікони переслідувалися і заборонялися. Наприклад, є ікона, яка була розпилена надвоє і використовувалася як віконниці. У музеї зберігаєтьсям ціла скриня з «обезглавлених» ікон. Деякі ікони, використовувалися, як скатертини, через те, що були написані на полотні. Часто ікони палилися. У нашому музеї є ікони, врятовані з полум’я, які не підлягають реставрації. Є й прострелені ікони на яких видно слід від кулі. Але не зважаючи на таке ставлення, українці ікони шанували і передавали з покоління у покоління. У зв’язку з цим зображення на іконі часто тьмяніли, покривалися пилом, брудом, кіптявою від свічки. На той час чистячих засобів не було, тому зверху на таку ікону писали ще одну», – розповіла екскурсовод.
На подібних зразках зазвичай проглядається один малюнок з-під іншого.
Деякі ікони прибувають до музею без будь-якої реставрації, інколи просто згорнені в сувій, як шпалери. З них відпадала фарба і реставраторам доводилося складати її шматки, як пазли.
Кожен регіон відзначався своїм стилем написання. Наприклад, на Полтавщині обовязково викоритосвували блакитний колір, а на Київщині – багряний. Київ – був столицею Київської Русі, тож багряний – символ влади. У нас, на Поліссі, колись ікони прикрашали уявними квітами, деревами. На Чернігівщині лики святих зображали з рум’янцем на щоках, а саму дощечку перед малюванням покривали червоною фарбою. У Карпатах та Прикарпатті не було можливості художникам відвідувати професійну школу, отже свої ікони вони писали, як вміли. На перший погляд, зображення має вигляд дитячого малюнку. Головною ознакою було зображення видовженого обличчя та великих очей. Самі дощечки для ікон, майстри-аматори обробляли часниковою сумішшю, яка відлякувала комах-шкідників.
У музеї ще можна побачити ікону, на якій повитуха перерізала новонародженій дитині пуповину, а ще мірну ікону, яка вирізалася за величиною зросту немовля.
У замку зберігаються старовині підсвічники, фізгармонія, колиска, вулики, борти для бджіл. Особливо цікавими є зроблені з лози та соломи плетені українські «амфори». В них українці зберігали олію, вино, воду. Коли у таку ємність наливали рідину, солома розбухала, лоза її втримувала і рідина не проливалася. Вчені проводили дослідження на визначення технології виробництва цих унікальних виробів, але подібне плетіння й досі повторити не вдалося. За вагою «амфори» надзвичайно легкі.
У найнижчій залі замку є природне джерело, яке, хоч і повільно,але наповнює кам’яну нішу водою. Будівельники намагалися його закласти камінням, але вода знову проступала. Вирішили залишити все як є. Існує думка, що при потребі, коли млин необхідно було перетворити на оборонну фортецю, це малесеньке джерело служило для забезпечення людей питною водою.
